Дванадцяте століття для Волині знаменне ”будівничим бумом.” На місці невеликих поселень виростають нові міста, які притягують ремісників та купців.

Як свідчать історики, у другій половині 12 століття на Волині була створена своя власна архітектурна школа. Завдяки тісним зв’язкам з Західною Європою сформувалися нові підходи до методики та технології будівництва. Замість дерева та плінфи - широкої пласкої цегли, з якої будували культові споруди у Візантії, все частіше використовували брущату цеглу-пальчатку, застосовували нову балтійську кладку стін.

Цікавим є те, що не тільки імена князів тієї епохи дійшли до нас – з літопису відоме імя ”мужа хитра” Олекси – видатного майстра, який будував чудові деревяні споруди, а потім почав використовувати “нові технології” - будувати з цегли, застосовуючи кам’яну кладку. Як відомо, Олекса працював у князя Василька Романовича і побудував багато укріплених городів. Після смерті князя Олексу успадкував його син Володимир Василькович. “ Муж хитр”… Муж – значить не раб, не смерд, а достойний, вільний…… Хитр – означало кмітливий, розумний. А інакше і бути не могло. Лише вільна, творча людина могла будувати міста і навіки залишитися в історії. Можливо, він і був тим майстром, який зміг реалізувати задум князя - збудувати церкву біля укріпленого городища.

… Було це у 1264 році. Олекса у чистій полотняній сорочці на світанні вийшов з княжого терему. Його погляд притягнуло місце недалеко біля кріпосного валу. У першому промінні сонячного світла він уявив, якою буде майбутня споруда. І від князя недалеко, і ремісний люд зможе приходити. Мабуть, знав зодчий, що переживе церква і його, і князя, переживе лихоліття і стоятиме, виблискуючи на сонці срібним хрестом…

Почали зводити церкву. Вона була цегляна, мурована. Присвятили її Святому Великомученику Георгію Побідоносцю – покровителю руських князів ще з часів Володимира Великого. Адже якраз у Георгіївському монастирі біля древнього Корсуня - Херсонеса (нині Севастополь) був охрещений Володимир. Але на іконі, що прикрашала церкву, люди побачили не тільки героя-воїна, що вражає Змія, а й значно ближчу до себе людину – милого серцю хлібороба Юрія - покровителя худоби. І до сьогоднішнього дня живі обидві назви церкви. Називають церкву Георгіївською – і відразу вчувається у цій назві відлуння воєнних звитяг, або кажуть Юр’ївська – і відчувається запах свіжої трави на початку літа …

Отже, церква виростала, велично вивищуючись над містом. Але, мабуть, не це було головним. Дуже багато душі вложив майстер у споруду, тому й стала вона улюбленим місцем князя. Можливо, саме тому з усіх церковних фондацій князя, описаних у літописі, поки що віднайдена тільки вона. Любомль розташований осторонь шляхів, якими проходили татари. І князь Володимир Василькович, книжник і філософ, переживши татарську навалу та пожежу у Володимирі, вирішив перенести у Любомль найдорожче – книги. Відомо, що церкві у Любомлі князь подарував 34 книги. Книги були справжніми дорогоцінностями – обтягнуті дорогими тканинами, оковані золотом, дорогим камінням та перлами. Вони прикрашалися образками з емаллю – витворами ювелірів, які принесені були у слов’янське мистецтво з Візантії.

Як оповідає літописець,сам князь був людиною освіченою і грамотною. Він знав різні мови, любив спілкуватися , користуючись знаннями з книг. Він любив працювати у церкві, можливо, також переписував книги, ”він був книжник великий і філософ, якого ото не було в усій землі і ні після нього не буде.”

У церкві писалася одна з частин Галицько-Волинського літопису. Саме з цієї частини ми черпаємо безцінну інформацію про людські стосунки наших далеких предків. Літописці за звичай подають нам сухі факти, їх мало цікавили емоції, однак любомльська частина літопису, що написана неабияким ліриком, є чудовим винятком. Чого варті слова “ княгине милая моя Ольго…” Трепетні почуття до своєї дружини Ольги Романівни, які проніс Володимир Василькович через все життя, звучать у зворушливих проханнях важко хворого князя: “Брате мій, Мстиславе! Цілуй мені хреста на тім, що ти по моїм животі не одбереш од княгині моєї нічого, що я їй дав…, а куди буде княгині моїй вгодно, то туди її оддати…”.

Багато слів сказано у літописі про церкву св. Георгія: “…прикрасив її іконами окованими, начиння служебне срібне викував, і покрови оксамитні, шиті золотом…” За візантійською традицією, крім ікон, що були розміщені у церкві, вівтарна перегородка мала лише дві ікони. Це були намісні ікони св. Георгія та св. Богородиці. Вони були написані на золоті. Ікона св. Георгія була прикрашена золотою гривною з перлами, а ікона св. Богородиці – золотим намистом з дорогоцінним камінням. (гривна – дорогоцінна прикраса, яку отримували як нагороду за воєнну доблесть)

У1288 році, коли церква була майже добудована, князь велів вилити “дзвони дивного звуку. Таких ото не було в усій землі.” Зображення дзвонів було знайдено під час археологічних розкопок. Для церкви, як пишеться у літописі, були замовлені чудові мідні двері. Церкву почали розмальовувати богомази. Були оздоблені “три олтарі і шия”(шия –основа церковної бані).

Та не побачив закінчення князь – захворів важко. І в останні дні та години свого життя, будучи таким немічним, що не міг стояти, приходив він сюди за благословенням. По смерті князя у церкві залишилася одна з найбагатших у Галицько – Волинському князівстві бібліотек.
Первісна споруда церкви, на жаль, не збереглася до наших днів. Вона горіла, була зруйнована, залишався лише фундамент як символ нездоланності людського духу. У 16 столітті на фундаменті зруйнованої церкви побудували нову, у 18 столітті до неї добудували дзвінницю. Різні епохи та стилі знайшли своє відображення у архітектурі церкви. Це поєднання прийомів православ’я, католицизму та протестантства. У нині діючій церкві збереглися розписи кінця 19 століття.

24 серпня 1963 року церква cвятого Георгія була внесена до реєстру пам’ятників архітектури на території УРСР.